У Євгенія Семенова служба в армії розпочалася, як і в багатьох: після школи закінчив училище, а потім отримав повістку з військкомату. Рідних попередив: «Ухилятися не буду, але й на строкову не піду…»
Він прийшов у військовий комісаріат із вимогою: якщо на службу, то тільки за контрактом. Там погодились, тим більше, що юнак мав міцне здоров’я. На момент початку російської агресії проти України Женя служив у бригаді вже три роки. Каже, що його становлення відбулося виключно на полігонах, і додає: «Як можна не любити їздити на цьому велетні?»
Три роки інтенсивної бойової підготовки зі стрільбами та тактичними маневрами не минули даремно: у бригаді перша танкова рота, в якій служив Женя, вважалась однією з найкращих.
– Нас підняли по тривозі першого березня 2014 року. А коли прибули на місце розташування під Крим, то вже тоді зрозумів, що попереду не прості будні… Втім, несення служби поблизу окупованого півострова видалось відпочинком перед тим, що довелося пройти пізніше.
В середині липня 1 батальйонно-тактичну групу Євгенія перекинули на Донбас. Село Петрівське Євгенію запам’яталося тривожною обстановкою: нічні вулиці були забиті військовою технікою, по якій постійно ворог вів вогонь. Командир роти швидко збагнув: краще триматися подалі від населеного пункту. Тому танки розосередили по кущах за селом, а зранку двома колонами рушили на Савур-Могилу.
Та ніч здавалася Євгенію безкінечною. Сон не йшов, а в голові роїлися думки, чи витримає броня, чи вистачить набоїв, як бути в разі тих чи інших дій… І він перебирав різні варіанти. Коли ж дісталися заданого місця – працювали на автоматизмі. Головне було слухати командира і відчувати роботу всього екіпажу. Танкісти розуміли, якщо вони добре відпрацюють, то піхоті та десантникам легше буде штурмувати висоту.
– Ми вели вогонь близько години. Російська артилерія відповідала з території РФ, але в наш танк не влучила. Дорогою назад забирали піхоту, вбитих та поранених. Після бою сподівалися перепочити, але не довелося. Відразу всі наші сили перекинули на Степанівку.
І знову бій, і знову новий досвід: зачистка населеного пункту. Для українських воїнів ця операція була відносно успішною, адже попри втрати та шалений опір російських найманців, якими прямо «кишіло» село, ворога вдалося розгромити та взяти під контроль даний населений пункт.
Потім військові експерти писали: цей штурм був вкрай небезпечним та важким для української армії, адже російська артилерія здійснювала постійні та масовані удари по нашим військам, на що адекватно відповісти наша артилерія не могла.
Проте випробування на цьому не закінчилися. Поблизу річки Міус наші прикордонники та бійці 72-ї окремої механізованої бригади опинилися в пастці, притиснуті російськими найманцями та регулярними військами РФ до російського кордону. Потрібно було знову йти на окуповану територію, щоб визволити своїх.
Танкісти з десантниками вздовж річки шукали українських військових. Перший раз заїхали в буферну зону і відразу ж потрапили під мінометний обстріл. Поїхали іншою дорогою – і знайшли своїх.
З місцевістю пощастило: було досить велике урвище, тому ворог не помітив, як українці прокладають понтонну переправу через річку. Проте щоб дістатися до берега, не вистачило одного метра конструкції.
Перші машини, які виходили з оточення, виїхали нормально, решта не змогли – застрягали в перемішаній з річковою водою багнюці. Остання надія на порятунок – витягувати єдиним танком, за важелями якого був молодший сержант Семенов.
– Берег дуже крутий, працювати в таких умовах вкрай важко. Я одне за одним витягав військову техніку, БТРи, гармати. Ми там працювали дві доби. За цей час до нас прилетіла лише одна міна. Таке враження, що ворог просто промацував місцевість. Ми не відповідали вогнем, тож, напевно, ті подумали, що нас немає.
Танк запускав на таких мінімальних обертах, як ніколи, щоб не було чутно, – говорить Євген. Потім командир, який керував цією операцією, покликав до себе танкістів і дав нове розпорядження: забрати і вивести з поля, оточеного терористами, САУ, яка належала бійцям 72-ї бригади.
Євгеній зі своїм командиром намагалися довести, що керувати САУ і танком – це різні речі, що вони не зможуть. Та потім зрозуміли – виходу немає. Вони пройшли полем, а далі, нишком підібравшись до установки, почали її запускати. Все було нібито зрозуміло, окрім того, де розміщена кнопка запуску «стартер».
– Мій командир взводу 10 хвилин просто натискав на всі кнопки, які бачив. Потім натрапив на потрібну, і САУ завелася. Ми виводили її з ворожої території й щохвилини чекали обстрілу. Та все обійшлося. Десантники тримали коридор, щоб ми знову не потрапили в засідку. Та коли остаточно вийшли, військові з 72-ї бригади дякували за те, що ми врятували їх від неминучої загибелі, – із неабиякою гордістю згадує Євгеній.
2014-й поступово переходив у 2015-й. Одні гарячі точки змінювалися на інші: бойові дії під Дебальцевим та донецьким аеропортом. Один із населених пунктів – Веселе потрібно було зачистити від терористів.
Та командир взводу, вочевидь, переплутав дорогу: повернули ліворуч не перед містком, а після. Повз них мчали цивільні автомобілі. Попереду вздовж траси можна було розгледіти укриття, над якими тріпотів російський триколор. Євгеній на мить сторопів, а потім вигукнув: «Командире, а ми точно правильно їдемо»?
Розвернулися, і побачили, що з усієї колони за ними стояв лише один танк. Коли танкісти повернулися до своїх і дізналися, що трапилося, були приголомшені: вони першими двома танками примудрилися проїхати дорогою з мінним загородженням і не підірватися.
– Ділянка дороги на умовній лінії розмежування була повністю замінована. Та коли на міні підірвалася БМП, решта колони зупинилася. А коли ми поверталися, то якийсь боєць вибіг на дорогу й, розмахуючи руками, кричав: «Стій!» А потім почав просто ногами відсувати міни на узбіччя. Там фугаси лежали в три ряди. Зазвичай я без емоцій ставився до будь-якого виїзду. А тут, коли побачив ці фугаси, то до свідомості почало потроху доходити: дорога ж могла виявитися в один кінець.
Він ще не один раз бував у ситуаціях, коли з бою можна було не повернутися: Маломиколаївка, Артемівськ, Піски, Луганське. Проте досвідчений танкіст ніколи на цьому не акцентував уваги, а робив усе можливе, щоб не наражати на небезпеку ні себе, ні свій екіпаж.
Та одного разу біда сталася: від розриву ворожого артилерійського снаряду Євгеній зазнав поранення в ногу. Танкіст знизує плечима й каже, що йому більше пощастило, ніж його командиру взводу, який під час цього обстрілу втратив і руку, і ногу. Підлікувавшись, Євгеній повернувся до бойових товаришів.
Він був із ними ще не одну ротацію, з ними лишається і досі. На запитання, чи не хоче він змінити професію, твердо відповідає: «Від своєї професії танкіста отримую неймовірний драйв, який не подарує жодна інша. Армію та Україну не покину, тому що потрібен тут і зараз!”
За матеріалами прес-служби
30-ї ОМБр ім. князя Костянтина Острозького
Джерело: https://www.facebook.com/30brigade/posts/2140413832688716?__tn__=K-R
