ІСТОРІЯ ОДНОГО МІСТА або ціна людської дурості

ІСТОРІЯ ОДНОГО МІСТА або ціна людської дурості

Ні для кого не секрет, що через рік на виборах Президента значна частина українців піде голосувати за тих кандидатів, які найбільше критикуватимуть владу і найбільше обіцятимуть. Гаразд, уявімо, що до влади прийшла гіпотетична пані Юля й таки виконала те, що наобіцяла. До чого це призведе?

Є у Сполучених Штатах таке місто Детройт. Колись воно було одним з найбільших промислових гігантів країни, столицею американського автомобілебудування. У 60-х роках це місто було втіленням американської мрії.

Таким був Детройт у 1966 році

У місті було багато процвітаючих чорношкірих представників середнього класу. Чорношкірі отримували задовільні зарплати, працюючи в автомобільній промисловості.

У місті було два чорних конгресмена; три чорних судді; два чорних члена ради Детройта за освітою; житлова комісія складалася на 40% з чорних; а також 12 чорних представляли місто Детройт у парламенті штату Мічиган.

Це були часи боротьби афроамериканців за свої права. Знаючи, що в Детройті життя чорношкірих американців набагато легше, ніж в решті міст, сюди «за гарним життям» потяглися тисячі афроамериканців, переважно без освіти та трудових навичок.

Їм здавалося, що це не є важливим — гарної, і головне, високооплачуваної роботи вистачить на всіх. Разом з ними до Детройту потяглися злидарі з сільських регіонів.

Але місто не змогло «проковтнути» таку кількість некваліфікованих робочих рук. І люмпенам це не сподобалося. Люмпени не хотіли розуміти того, що платять відповідно до кваліфікації. Вони бачили лише те, що «білі» отримують гарну роботу, а їм пропонують лише посади прибиральників, кур’єрів, чорноробів тощо.

Все це вилилося в бунт чорношкірих 1967 року, який наніс страшний удар по місту.  То була смерть Детройта. Відзначимо, що рівень безробіття серед чорношкірого населення тоді був лише 3,4%. Бунт не був спричинений відчаєм — просто люмпени хотіли таких само зарплат, як кваліфіковані робітники й нічого чути не хотіли.

За 5 днів Детройтського бунту загинуло 43 людини, 467 дістали поранення. 2509 магазинів було розграбовано або спалено, 388 сімей залишилися без будинку або переїхали, 412 будівель було спалено або пошкоджено настільки сильно, що їх залишилося тільки знести.

Втрати від підпалів і грабежів склали від 40 до 80 млн доларів. З міста почали тікати білі мешканці та бізнесмени. Ніхто не хотів жити на пороховій діжці.

Після бунтів тисячі малих підприємств закрилися зовсім або переїхали в більш безпечні райони, постраждалі райони десятиліттями лежали в руїнах.

Різкі зміни настали з енергетичною кризою 1973 року. Злетіли ціни на бензин, що спричинило різке падіння попиту на продукцію трьох головних детройтських автовиробників, їм нічим було відповісти на несподіване суперництво з боку японських малолітражок. Автомобільні концерни почали скорочувати виробництво, закривати місцеві заводи.

З часом ринок все поправив би. Але, звиклі до високих заробітків детройці «затягувати паски» не схотіли. А тут ще критична маса люмпенізованих афроамериканців та білих люмпенів. Вони не хотіли терпіти й працювати. Їм було потрібно все й негайно.

І вони у 1974 році обрали мером чорношкірого популіста Колмана Янга з замашками і риторикою Уго Чавеса, або, якщо хочете, Юлії Тимошенко чи Міхаїла Саакашвілі. Янг обіцяв відняти у багатих і роздати бідним; обіцяв всілякі пільги та безштовні роздачі харчів.

І він почав виконувати передвиборчі обіцянки, на які були потрібні колосальні кошти. Для цього Янг встановив колосальні податки для багатих — тобто, для білих. У цілковитій відповідності до рецептів деяких українських борців з «олігархами» та «баригами».
Білі побігли з міста ще швидше.

Чим більше платників податків їхало з міста, тим вищіми були податки на тих, що залишилися. Чим вищіми були податки на тих, що залишилися, тим більше вони їхали. Чим більше вони їхали з міста, тим вищіми були податки.

Їхали найактивніші. Залишалися утриманці. До 2013 року на шість пенсіонерів в Детройті доводилося 4 людини працездатного віку, і, зрозуміло, що далеко не всі вони працювали. Половина людей, старших 16 років не мала роботи.

Будівля колсь знаменитого Центрального вокзалу Детройта. Останній потяг пішов звідси у 1988 році

Колись бідняки приїжджали в Детройт за роботою. Робота з міста втекла, але виборець Детройта виявив, що замість роботи можна отримувати пільги. Якщо правильно голосувати.

Типовий пейзаж Детройта 80-х років минулого сторіччя. 

І справа тут абсолютно не в кольорі шкіри. Щойно з’являється категорія населення, якій говорять «вам зобов’язані дати», то вона неминуче перетворюється на «шарікових», а політики, за яких вона голосує, — на «швондерів».

Близько 40 тисяч земельних ділянок та будинків в Детройті стоять пустками

Наступником афроамериканця Янга став афроамериканець Денніс Арчер, а його наступником — афроамериканець Кваме Кілпатрік.

Цей розставив на посади друзів і родичів, літав на відпочинок за рахунок благодійного фонду, офіційно створеного для того, щоб поліпшити життя в Детройті, й віддавав міські контракти компаніям, що наймали в якості субпідрядника фірму, єдиною власницею і службовцям якої була дружина мера.

Усі ці деталі мало хвилювали виборців, які повторно проголосували за Килпатріка в 2005 році. Виборці протестують проти корупції, коли влада краде їхні податки. Коли виборець податків не платить, то вечірки мера з повіями його не хвилюють.

Якість освіти падала, злочинність зростала, 70% вбивств були пов’язані з наркотиками, а мер Кілпатрик в проміжках між вечірками і розподілом міських замовлень між корисними людьми намагався підняти імідж міста пристроєм фестивалів, проведенням «Формули-1» і Суперкубка.
Нічого не нагадує?

18 грудня 2008 року. Детройт. Черга за безкоштовними харчами та предметами особистої гігієни. Принаймні ця мрія люмпена про “халяву” збулася. Хто з них радий?

Середня ціна будинків, що продавалисмя в Детройті у 2012 році — 7,5 тис. доларів. Майже 80% населення міста — афроамериканці. Кількість населення з 1,6 млн у 1967 році за 20 років зменшилася до 700 тис. Немає роботи — немає зарплат, немає зарплат — немає пенсій.

Зараз це місто-примара з розбитими дорогами, скелетами будівель, в яких колись були підприємства і порожніми хмарочосами, де колись були офіси великих компаній.

У 2013 році суд дав колишньому меру Детройта Кілпатріку 28 років тюрми за незаконне збагачення. Але кому від цього легше?

Сьогодні під керівництвом нового, першого за більш ніж 20 років білого мера Майка Даггена, місто акуратно відновлюють і повертають до життя, але сліди економічної катастрофи ще довго будуть нагадувати про те, до яких наслідків можуть привести недалекість, популізм і спрага сьогочасної наживи. 

До чого все це я написав і який тут зв’язок з українськими реаліями? А ви подумайте…

ПАВЛО ПРАВИЙ

Залишити відповідь