Якось давно зустрілася і така думка: “А в чому Савченко не має рації, закликаючи до миру? Хай навіть миру будь-якою ціною? Життя наших юнаків того вартує. Чом би Порошенко не подолати власні амбіції й не сісти за стіл перемовин із Захарченком. Воно того варте”. А тут ще й звинувачення Саваченко у підготовці до теракту та державного перевороту. І нова хвиля суперечок: а може, Надя таки при рації?
Оскільки від таких настроїв до позиції “Порошенко наживається на війні” та “Ворог не у Москві…” й далі до “Геть злочинну владу” – лише один крок, дозвольте, панове, пояснити вам певні речі. Потезово. Максимально просто, аби було зрозуміло навіть тим, хто на батьківські гроші, відгудівши 5 років по кабакам та нічним клубам, купив собі диплома гуманітарного факультету.
Літер буде багато, але потерпіть – воно того варте.
Може, Савченко рацію і має, – російського виробництва. А от радіоприймача, судячи з усього – ні. І клепки в голові. Бо інакше давно вже почула й зрозуміла те, що по радіо ледь не кожного дня пояснюють. ДЕРЖАВА Україна не може вести прямих перемовин з НЕВИЗНАНИМИ утвореннями, та ще й такими, що їх створили терористично-бандитськими методами на частині її власних земель. Керівники держави, якщо на таке підуть, мають бути притягнені до кримінальної відповідальності й посаджені на 15 років.
Це не амбіції й умовності – все упирається у вироблений людством за багато-багато століть механізм дій в подібних ситуаціях. Савченко та її прихильники цього відверто не розуміють. Ну то давайте на пальцях.
Хтось сумнівається в тому, що Захарченко на прізвисько «Кенгуру», Пасічник на прізвисько «Магадан», «Бєс» та інші «чорти» в ДНР-ЛНР не є самостійними фігурами, а є маріонетками Кремля? Знайдуться такі?
Є такі, хто сумнівається в тому, що без російських снарядів, плямистих штанів, тушонки, набоїв, горілки, рублів, мін, бензину, рацій, гармат, танків, «іхтамнетов» та «добровольців» ДНР-ЛНР гигнулися б за тиждень-два? Хтось сумнівається що «полками», «бригадами» і «корпусами» там командують не «магадани» та «бєси», а – російські генерали, полковники та майори?
От вам питання: чи хоче Путін припинення війни? Подумайте. Якщо, звісно, є чим. Якщо хоче, то вона неодмінно припиниться, а всіх незгодних «магаданів» та стрибаючих сумчатих швиденько прикопають у найближчий лісосмузі, оголосивши, що «Бєс» усім привидівся – не було такої істоти. Взагалі. Хреститися треба.
А якщо Путін припинення війни не хоче, то ви хоч до паралічу м’язів посміхайтеся Захарченку; хоч цистерну шмурдяку з ним випийте – нічого не допоможе, бо не він вирішує стратегічні питання. Його завдання – перед телекамерами читати по складах те, що московські куратори написали: «Мы дай-дем да Ки-е-ва».
Савченко та її фанати, панове, елементарно не знають історії. Свого часу Че Гевара з групою кубинських добровольців відправився «робити революцію» в Конго. Але коли до влади в країні прийшов президент Квасабу, котрий (за посередництва та під тиском певних країн) домовився з урядом Танзанії про врегулювання військового конфлікту, діяльність Че Гевари швиденько згасла.
Танзанія, яка до того служила тиловою базою кубинцям, перекрила кордони, і партизанська «армія» Че Гевари залишилася без тушонки, рому й можливості купувати набої в танзанійському «Воєнторзі». Сам «команданте» ледь не здох у джунглях від дизентерії. Врятували добрі хлопці з КГБ, які таємними маршрутами вивезли Че на «відпочинок» до Чехословаччини. А могли й не рятувати, а прикопати десь під пальмою…
А тепер зайдемо з іншого боку. Ви помітили одну цікаву річ: пані Савченко багато кричала про переговори з бандитами, але жодним словом не обмовилася про умови, які вона пропонує. Та чому ж? Умови на перемовинах – найперша річ.
Пані Савченко книжок не читала. Ні в дитинстві, ні в юності. Про що відверто визнала в одному з інтерв’ю. Одну-єдину, яку ледве згадала – «Конан-варвар» Роберта Говарда. Безперечно, це гарна книга – сам читав у третьому класі. Але як на мене – цього замало для особи, яка претендує на посаду чи то президента, чи то міністра оборони і глобально – на рятівницю України від олігархів та їхніх посіпак.
А от якби пані Савченко книжки читала, хоча б не дуже якісну «совкову» белетристику типу «Пером та шпагою» або «Битва залізних канцлерів»; якби почитала якісну белетристику типу «17 миттєвостей весни», не кажучи вже про «Азбуку дипломатії», то знала б: перед тим, як їхати на переговори посміхатися й пити шампанське або шмурдяк – що кому до смаку – ті переговори довго і ретельно ГОТУЮТЬСЯ.
Підготовка включає в себе підбір посередників, місця, часу зустрічей, складу делегації, складання списку пропозицій та умов до протилежної сторони, і не в одному, а мінімум у трьох варіантах: оце ідеал; оце те, що для нас більш-менш прийнятне, а оце – той мінімум, на який ми можемо погодитися у крайньому випадку.
У процесі підготовки активно працює розвідка, якій доручено здобути списки усіх трьох варіантів пропозицій та умов, що їх розробляє протилежна сторона; складу її делегації з визначенням сильних і слабких сторін фігурантів, їхніх вад і пороків: хтось любить випити і на підпитку не тримає язика за зубами, а комусь можна запропонувати діжку варення й корзину печива, аби він був до нас прихильним; комусь дівчину-майстриню на вечір ангажувати.
Ідемо далі. У світовій дипломатії не прийнято виходити напряму до ворога з пропозицією мирних переговорів. І це зрозуміло: якщо ворог запропонував мир, значить йому він потрібніший, значить ми можемо диктувати свої умови, значить він свідомо віддає ініціативу у свої руки. Це значить що він фактично пропонує ВЛАСНУ КАПІТУЛЯЦІЮ і справа лише в умовах, на які він погоджується.
Щоб уникнути послаблення позицій, використовують посередників. Це дуже тонка і важка робота – знайти гарного посередника. Він мусить дуже добре ставитися до нас, але не викликати заперечень і у протилежної сторони. Протягом тривалого часу посередник обережно «промацує» грунт.
Це може тривати місяцями. Виглядає це приблизно так: під час прийому в міністерстві іноземних справ Франції посол Грузії з бокалом шампанського в руці – в одному кутку, а посол Росії – в іншому. Навіть не дивляться в бік один одного. Нижні чини – аташе, секретарі – поруч – в натовпі своїх колег з США, Танзанії і Марокко. Десятки дипломатів різного калібру.
І от не до посла, а лише до аташе по культурі(!) посольства РФ підходять аташе по культурі Данії і Франції й зав’язують розмову. В процесі розмови французький аташе натякає російському на бажаність встановлення миру на Кавказі «якого ми всі там прагнемо і бажаємо».
Аташе по культурі Франції знає, що аташе по культурі Росії не зовсім аташе, а резидент розвідки під прикриттям. Увечері він зв’яжеться з начальством і передасть, що назріває пропозиція переговорів. А далі – клопітка й дуже тонка робота усіх сторін…
І лише після цього іде гучна заява президента Франції з пропозицією посередництва під час переговорів. Президенту Франції не посміхається виглядати клоуном, якщо на його пропозицію Кремль пошле його подалі. Тому він виголошує «мирну ініціативу» будучи вже упевненим, що на неї погодяться.
І лише тоді на нейтральній території за посередництва французів за стіл переговорів сідають делегації Грузії та Росії. І у них в опечатаних портфелях під грифом «Цілком таємно. Особливої ваги» – варіанти пропозицій. По пунктах. Отут і отут ми поступаємося, на оце і на оце погоджуємося, а отут, тут і отут – стоїмо насмерть.
Буває так, що одна або кілька країн мають інтерес помирити ворогуючі сторони. Це ще більш складно – посадити за стіл переговорів і знайти точки дотику для тих, хто їх не прагне. Особливо якщо мир потрібен негайно (як в Грузії, наприклад). Спробуйте помирити двох сусідів, кожен з яких вважає грушу на межі свою й воліє щоб її зрубали, але не віддали опонентові. Тим більше, що якраз на дереві достигають смачні «дулі».
Якщо хто не в курсі, то повідомляю: дипломати навіть тости, які промовляються за столом під час прийомів, дипломатичних сніданків, ланчів тощо готують заздалегідь. І за столи сідають не за власним побажанням, а з тими, з ким господарі прийому посадять. По ранжиру. Там на кождному стільці – табличка з прізвищем.
Так (я викладаю це дуже спрощено, насправді все набагато тонше й обережніше) робиться політика. В тому числі – у Мінську. Там гризуться за кожну кому і кожне тире в документах. І сивина Порошенка свідчить, наскільки це важко – добитися, аби світове співтовариство в якості сторони конфлікту оголосило не Захарченка і Бєзлера, не Пасічника і Мірошника, а – Путіна, Лаврова, Шойгу і Патрушева.
І ось вилазить на світ Божий особа, яка прочитала «Конана-варвара» й починає патякати. Це дурість в усій її дикій красі. Це поведінка слона у посудній лавці. Це дебош п’яного матроса на весіллі в Букингемському палаці, де не лише місця з столом для кожного гостя розписано згідно з його статусом, але навіть кольорова гама суконь та сорти квітів у букетах.
Савченко не хоче чути (або робить вигляд) те, що вже захрипли пояснювати по радіо, телебаченню і в газетах: проявлення українською стороною ініціативи ПОНИЖЕННЯ (це мова дипломатї) рівня переговорів з Київ-Вашингтон-Брюсель-Москва на рівень Київ-Донецьк-Луганськ автоматично означатиме, що ми ОФІЦІЙНО визнаємо що у нас ніяка не «гібридна» війна з Росією, а – громадянська війна. І тоді Росія автоматично випадає із сторін конфлікту, а відтак вимагатиме зняття санкцій, які на неї накладено (увага!) як на ОСНОВНОГО винуватця конфлікту.
І ось тоді навпроти Савченко з її посмішкою сяде Захарченко і прочитає з папірця, що йому написав московський куратор: «Значит, кароче так. Федерализация Украины. Русский язик – единственный государственный. Экономическая самостоятельность Донбасса – мы не будем платить налоги в Киев. Ну и восстановление Донбаса за счет бюджета Украины. И да, мне, ему, ему, ему и вон ему – место «депатута» Верховной Рады с правом вето на все внешнпеполитические решения. И еще не забудте – мы идем в Таможенный союз».
І ось тоді Савченко повернеться, шкрячись у посмішці до Києва й дихаючи перегаром, почне верещати у натовпі журналістів «Руки прочь, я воевала! Воевала, но не смогла».
А Україна залишиться сам на сам з Росією в «громадянській війні».
Цікаво, що і сам Владимир Владимирович Путин неодноразово висловлювався в тому самому дусі: Київ має сісти за стіл переговорів безпосередньо з керівниками ДНР-ЛНР. Як так вийшло, що в голові «надії нації», шанувальниці творчості американського письменника Роберта Говарда, буяють ті самі думки та ідеї, які висловлює Путін? Чому вона стоїть на своєму: “Це – громадянська війна”. Чому в останній рік вона тріскотіла, що “Бєс”, “Магадан” та інші не з українцями воюють, а – з Порошенком і якщо його скинути, то настане мир в усьому мирі. І головне: чому вона ніколи не озвучувала умови, на які має пристати Україна задля миру.
І ще одне питання. Надія Савченко не просто так – погуляти вийшла у стані загострення під час фази повного місяця. Вона була першим номером у виборчому списку партії «Батьківщина» на виборах; вона була членом фракції «Батьківщини». Її намагається взяти на поруки Степан Ількович Хмара, якого з пані Тимошенко пов`язують давні стосунки.
Може це все тому, що керівництво партії «Батьківщина» вже давно, ще з 2014 року рука об руку з Путіним бореться проти України? Може, брехня Тараса Чорновола, який ще в квітні 2014 року звинуватив Тимошенко в тому, що вони на пару з Медведчуком планували «здачу» всього Південного Сходу України – не зовсім брехня?
Як гадаєте, панове?
До слова: підготовка теракту та спроби військового перевороту, за які “закрили” Савченко не виглядають надуманими й сфальсифікованими, як нас намагаються переконати її адвокати. То закономірна еволюція цієї людини, зогляду на те, що вона казала і як діяла в минулому.
Напевне, Надя все ж таки мала рацію. А ще парашут, будьонівку та методичку за пазухою. Як в тому старому анекдоті про Штірліца. І не важливо чи вона є агентом ФСБ, чи психічно неврівноваженою, схильною до зловживання алклоголем особою, що її використовують. Це насправді питання другорядне.
ПАВЛО ПРАВИЙ