Як Неля Марчук оживляє історію через свій авторський стиль “Етнофлюїд”
Колись вона вдивлялась у людські обличчя на старих світлинах. Сьогодні — вслухається у мовчазні силуети млинів, дзвіниць, хат під солом’яними стріхами.
Українська художниця Неля Марчук продовжує свій унікальний мистецький шлях, переносячи на полотно те, що майже забуто. Її роботи — це більше, ніж картини. Це портали, через які ми проходимо у спогади поколінь.
Картина Нелі Марчук «Нитка долі», акрил, полотно 30*30. На фото жінка що пряже, з міста Бурштин що на Івано-Франківщині.1916 рік.
Неля називає свою техніку «етнофлюїд» — і це не просто стиль, це філософія. Абстракція у її виконанні не відриває нас від реальності, а навпаки — заглиблює у неї. Кожна робота — це зустріч минулого й теперішнього, де флюїдний рух кольору обіймає обриси історичних форм: силуети людей, що зникли з родинних фотографій, дерев’яні млини, які давно зруйновано, церкви, що лишились лише на знімках.
«Я більше не пишу лише обличчя», — зізнається художниця. — «Я почала бачити історію у камені, у дереві, у конструкціях, які колись були серцем українського села. Архітектура теж має душу. Вона мовчить, але її мовчання дуже промовисте».
Її нова картина «Втрачене» — приклад цієї трансформації. На полотні — вітряк з села Удачне на Донеччині, який був знищений у 1930-х роках. Зображений не документально, не точно до сантиметра, а емоційно: наче крізь серпанок пам’яті, крізь шум вітру і кольоровий плин часу. Вітряк виринає зі сну — символ знищеного, але не забутого.
картина Нелі Марчук «Втрачене», акрил, полотно, 40*40 см, техніка етнофлюїд. На фото вітряк в селі Удачне на Донеччині. Він був зруйнований приблизно у 1930 роках за допомогою трактора.
Ці архівні світлини, які досліджує Неля, — не просто джерела для композицій. Вони — свідки. Через них вона відтворює простори, які колись були частиною життя наших предків, а нині залишились лише у вигляді розмитих зображень на пожовклих фотокартках. Але художниця додає їм нову силу — силу кольору, руху, асоціацій. У картинах з’являється дихання.
У її студії зберігається колекція таких знімків. Деякі знайдені в архівах, інші передані людьми, які, дізнавшись про її роботи, приносять фото своїх бабусь, дідусів, домівок. Це справжнє живе дослідження — не лише художнє, а й культурне, емоційне, іноді навіть детективне. Бо за кожним фото — драма, радість, втрата. І Неля намагається вловити саме це — тонку людську історію.
Її флюїд-арт у поєднанні з етнографічним матеріалом стає чимось більшим за мистецтво. Це — пам’ять, яка не лише відтворює минуле, а й зцілює теперішнє. Вона малює не просто тому, що щось хоче сказати — її пензель рухається тоді, коли мовчання стає нестерпним. І з цього мовчання виростають багатошарові полотна — ніби мапи пам’яті.
Сьогодні Неля Марчук — не просто художниця, вона вже стала своєрідною візуальною літописицею. Вона не боїться занурюватися у теми втрат, забуття, знищення. Але її картини не про біль як кінець — вони про біль, який зроджує нове життя, новий сенс, нову силу. Бо там, де щось втрачено, завжди є шанс щось зберегти. Хоча б у кольорі.
«Моє мистецтво — це не спогад про мертвих, це дотик до живої тканини нашої культури», — каже Неля. І справді, її полотна — це шепіт предків, голоси вітру серед руїн, погляд із давнього фото, що прорізає нас крізь час. Вони не викликають ностальгії — вони пробуджують.
Тож, коли ви дивитесь на її нові роботи, не шукайте в них лише минуле. У цьому кольоровому плині є багато сьогодення — і ще більше надії на майбутнє. Бо допоки існує мистецтво, що не дає зникнути нашій пам’яті, — доти живе й Україна.
Побачити творчість Нелі Марчук можна на її сторінці в Instagram: @marchnelja. Якщо у вас збереглися архівні фото, які ви мрієте оживити через мистецтво — напишіть Нелі Марчук на електронну пошту. Вона з любов’ю втілює пам’ять у живопис, повертаючи історії до життя у стилі «етнофлюїд» [email protected]