Рівно чотири роки тому, 22 червня 2014 я в останній раз відвідав Луганськ. Звісно, не знав, що то буде останній, або як зараз модно казати – крайній. Ми просто сиділи тоді у товариша на його турбазі, що на березі Ісаківського водосховища, старалися зайвий раз не висовуватися, трохи тримали зв’язок з «Айдаром» і чекали на скоре визволення.
Місто жило зовні майже нормально. Намагалося не помічати бойовиків, які сновигали туди-сюди у якихось своїх справах. Заяложений штамп – «тривожна тиша».
Увечері – футбол. Чемпіонат світу в Бразилії. Вийшов і я на літній майданчик – подивитися на великому екрані, під бокал пива.
Була вирішальна гра між збірними Росії та Бельгії за вихід з групи, тож повболівати було за кого. Разом тут зібралася не надто велика компанія приблизно з двох десятків осіб, переважно молоді.
Спочатку все було так собі. Як звичайно. І… не звичайно. Це я зрозумів трохи згодом. Ну, як зрозумів… Ближче до кінця першого тайму спіймав себе на думці, що тут щось не так. Чогось не вистачає.
Другий тайм і другий бокал поставили все на місця. Я раптом усвідомив, що літній майданчик вболіває якось не так. Мовчки. У собі. Зазвичай емоції вихлюпуються, коли команда, за яку вболіваєш, має шанс на перспективну атаку, або навпаки, захищає сласні ворота. Невдалі передачі, перехвати, порушення правил – все це вболівальник переживає й ділиться своїми переживаннями з сусідом.
А тут люди сидять практично мовчки й перетравлюють все у собі. Незрозуміло. Невже вони бояться? Бояться показати емоції один одному? Але чому? Нащо взагалі було сюди йти? Ну, гаразд я – я принципово вболіваю за Бельгію. Не так за Бельгію, як проти Росії. В окупованому Луганську показувати це було б – м’яко кажучи – нерозумно. Це зрозуміло. Але решта?
Починаю тихенько спостерігати за глядачами. От тобі й маєш… Здається вони вболівають, так само, як і я – за Бельгію! Он ті двоє. І он та трійця. І отой дядько. Вираз обличчя, тамовані рухи, коли йде небезпечний момент в матчі – їх важко приховати. Скільки ж їх – тих, хто прийшов повболівати проти Росії?
Відповідь на це питання дав гол. За дві хвилини до кінця матчу бельгійці забили єдиний і переможний м’яч. І ось тут майданчик нарешті вибухнув емоціями! Та ще якими!
Більша частина людей почала святкувати гол бельгійців так, наче замість них грала і забила збірна України. Навіть не так – в минули часи якби українці грали з росіянами, в Луганську аудиторія вболівальників поділилася б неодмінно. А тут…
Це було неймовірно – Луганськ проросійське місто і тут завжди вболівали за їхні команди: футбольні, баскетбольні, гандбольні – будь-які, хоч з веслування на прісних водах! І от я бачу те, що було неможливим ще півроку тому. І причину навіть шукати не треба – всі розуміють, хто насправді стоїть за бойоиками, що заполонили місто. Хто їх найняв, навчив, озброїв, привіз; хто ними командує. Слово “окупація” тут не вживається, але підспудно саме воно визначає зараз для людей їхнє становище.
Тому люди ось таким чином ставляться до реалій життя і… до футболу. “Не можу вистрелити – плюну; не можу плюнути – хоча б порадію твоїм невдачам”.
Треба було все те бачити. До кінця життя не збуду вираз їхніх облич – радісний і… нажаханий. Круглими від страху очима вони дивилися один на одного й стоячи шалено аплодували бельгійцям і… собі.
Це був якийсь одномомоментний порив єднання. Півтори години вони сиділи поруч і боялися один одного, і раптом оцей гол, наче розряд в детонаторі, підірвав отой заряд.
До певної міри то був наче “Матч смерті”. Боротьба за себе, своє життя, свої душі через футбол. Люди зрозуміли, що вони однодумці в місці, де, здавалося б, таким як вони місця немає. Це ж Луганськ, альо! Він завжди вболівав за росіян! Завжди!
Але не тепер. Не увесь, звичайно. Далеко не увесь.
Ось тут таки – п’яний до стану риз молодик плаче:
– Нашим забили…
– Так наші в червоному, – скиглить його дівчина.
– Дурепа клята, закрий свого рота, – наші в білому, – сичить той, обводячи людей довкола незрячим від пива та горя поглядом.
Дурепа теж розгублено дивиться навколо: вона гадала, що якщо футболісти в червоному забили й практично увесь майданчик святкує, значить це наші забили – логічно?
Он там теж парочка тихо знялася й пішла, залишивши недопиті келихи. Вболівальники збірної Росії. І ще один чолов’яга. І ще. Похнюплені і якісь випорожнені. Чомусь їх цей вибух веселощів не зачепив, не здивував. Може, не усвідомили що трапилося.
Але кожен з них може мати брата з автоматом. А тут вбивали за менше – за прапорець України в машині. Тому від гріха треба йти.
Може, думаючи так само, почали розходитися й решта. Наче прокинувшись. Якісь ніякові. Навіть не дивилися один на одного. Просто йшли собі. А дехто уже й поспішно.
Ми ще тоді не знали, що це надовго. Що буде успішна АТО. Що Путін таки кине свої війська на порятунок решток «Новоросії»; що попереду роки у вимушеній еміграції, робота, робота і ще раз робота…
Але оті щасливі нажахані очі, якими луганчани дивилися один на одного, святкуючи гол бельгійця Орігі у ворота збірної Росії, пам’ятаю, ніби це було сьогодні.
Це дає надію. Ні – упевненість, що все буде добре. Луганськ був і є Україною.
ПАВЛО ПРАВИЙ
