ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: “малорос”, що відновив Україну

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ: “малорос”, що відновив Україну

Гетьмана Скоропадського ненавиділи всі: українська інтелігенція, політики-емігранти, радянська влада. Для одних він був московським посіпакою, для інших – українським націоналістом, для третіх – «олігархом».

Скоропадського називають «малоросом». Деякі особливо патріотичні патріоти закидають йому російськомовність, бажання «здати» незалежну Україну Денікіну та залежність від німецьких окупантів. За те, мовляв, його народ і скинув.

Тут частка правди переплелася з брехнею та відвертими помиями, які лили на гетьмана його численні противники. Цікаво, що сам Павло Скоропадський ставився до них набагато толерантніше.

Скоропадський дійсно був зросійсьщеним нащадком української козацької аристократії й спілкувався переважно російською мовою. Проте для України зробив набагато більше, аніж горласті дурні соціалісти на кшталт Винниченка, Грушевського, Петлюри, Дорошенка.

Очевидно, українські гени таки даються взнаки, якщо в каламутний час революції блискучий царський генерал, який до осені 1917 року виявляв скоріше проросійській позиції, несподівано для багатьох став опорою… незалежної України.

Саме завдяки генералу Скоропадському і його Першому українському корпусу, в листопаді 17-го було зупинено, роззброєно й відправлено до Росії 2-й гвардійський корпус, що під проводом більшовиків рухався з Вінниці на Київ для повалення Центральної Ради.

У відповідь популярному в народі Скоропадському діячі Центральної Ради почали ставити палиці в колеса. Особливо старалися Винниченко, Дорошенко, Голубович та інші вороги незалежності України. Вони бачили її у складі соціалістичної Росії й тому всіляко сприяли просуванню більшовицького зарази на українські терени.

Стараннями Винниченка та компанії було фактично знищено створену Скоропадським армію, що складалася з 20 дивізій та кількох окремих загонів і полків.
Як результат – більшовики займають Київ у січні 1918 року. Винниченко та компанія утікають. Скоропадський іде у підпілля.

Після повернення Центральної Ради до Києва на багнетах німецької армії, голова уряду Володимир Винниченко продовжує систематичну роботу із перешкоджання формуванню української армії. Одночасно через популізм та відверту професійну неспроможність Грушевського, Винниченка, Шарага, Дорошенка та інших, в Україні починається хаос. Керування державою втрачається. Центральна Рада в більшості займалася інтригами та пустопорожніми дискусіями між різники угрупованнями.

В цих умовах влада фактично переходить до німецької військової адміністрації.

Спостерігаючи за хаосом, що наростав, Павло Скоропадський створює опозиційну організацію «Українська Громада» та налагоджує контакти з видатними діячами українського руху В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським.

Основна мета Скоропадського – наведення ладу в країні й припинення вакханалії зараженого більшовизмом люмпену, який нищив усе, що бачив. Що відбувалося тоді в Україні, Скоропадський описував у своїх спогадах:

«… Мы остановились у крестьянина. Забавно и в то же время грустно было слышать его спокойный и деловитый рассказ, как он грабил соседнего помещика. Никакого сомнения в правоте своего дела, причем оказалось, что ему достались лишь низ от какого-то большого стола и несколько листов железа. Я его спросил, почему он так мало взял.
— Да, — говорит он, — все больше палили и ломали, потом уже спохватились брать, да поздно было.
— А вы что же, больно сердиты были на помещика, что сильно жал вас?
— Нет, барин был добрый, мы с ним по-хорошему жили, да так уж вышло…»

«Так уж вышло» – знаменита фраза українських люмпенів аж до сьогодні.

29 квітня 1918 року Павло Скоропадський за домовленістю з німцями, спираючись на колишніх офіцерів та заможних селян, здійснює державний переворот. Оскільки Центральна Рада не мала підтримки в народі, все відбулося практично безкровно.

Бути Гетьманом України Павлові Скоропадському судилося трохи більше ніж півроку. Про цей, як його називають, «малорос» за цей час устиг:

– створити «з нуля» Генеральний штаб і почати формування сильної армії;
– створити Українську Академію Наук на чолі з видатним ученим Володимиром Вернадським;
– два університети;
– мережу зі 150 українських гімназій;
– заснувати Національний історичний музей;
– стабілізувати фінанси та економіку, створити кілька банків, запровадити державний бюджет.

Спеціалісти оцінюють 7,5 місяців влади Гетьмана як період соціально-політичної стабільності та навіть економічного зростання.

Чого не торкнися – це справа рук Скоропадського: Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр, кілька мільйонів українських підручників.

Завдяки дипломатичному таланту Павла Скоропадського улітку 1918 року було зупинено більшовицьку навалу, РСФСР визнало незалежність України та підписала з нею перемир’я.

Кажуть, що Скоропадський був маріонеткою німецької окупаційної влади. Це не так. Гетьманат та Німеччина були скоріше союзниками. Наприклад, якщо Центральна Рада просто віддавала продовольство Німеччині як плату «за захист», то з Гетьманатом було укладено угоду про купівлю продовольства.

Мало кому відомо, що станом на 1991 рік з урахуванням відсотків, ФРН як правонаступниця Германської імперії, була винна Україні 2 мільярди дойчмарок за продовольство, що надійшло у 1918 році. ФРН цей борг визнає досі, але лише перед Гетьманською державою. Нинішня Україна є правонаступницею УНР.

Крах Гетьманату настав з двох причин: поразки Німеччини у Першій світовій та пасивність тих верств населення, на які Гетьман спирався. Тоді як люмпен, в якого гетьманська влада забрала можливість грабувати й відібрала захоплені самовільно землі, Скоропадського ненавидів.

Знову підняли голову соціалісти на чолі з Петлюрою та Вінниченком.

Приводом для повстання проти Гетьмана послугували його перемовини з Денікіним. Самі прихильники федерації з більшовицькою Росією, вони звинуватили Скоропадського у прихильності до федерації з Росією небільшовицькою. Досі йому закидають меморандум про федерацію, що його гетьман буцімто уклав з Денікіним.

Насправді то був дуже вдалий дипломатичний хід. І єдино вірний в тих умовах. Справа тут от в чому.

З одного боку Гетьманську державу на той момент було визнано 30 країнами світу, серед яких Германська імперія, Швеція, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія, Туреччина тощо. З іншого боку, її не визнавали країни Антанти, які робили ставку на «единую и неделимую» й на той момент підтримували того ж таки Денікіна.

Влітку 1918 року було зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина війну програли. Світом керуватимуть США, Франція, Велика Британія та Італія. Їхня підтримка Україні була конче потрібна, адже з півдня на неї тиснула Добровольча армія Денікіна, з півночі – більшовицька Росія, з заходу – Польща.

Захід вимагав в обмін на допомогу військову, фінансову, матеріально-технічну та дипломатичну курсу Української держави на федерацію з небільшовицькою Росією.

Скоропадський таку декларацію підписав. І навіть оголосив маніфест 14 листопада 1918 року. Як пишуть історики, «Цим Гетьман відвернув від себе українців і не зміг привернути російські кола».

Але не все так просто. Справа в тому, що тоді переважній більшості українців незалежна Україна була… не потрібна. І це не лише на рівні злюмпенізованого населення, яке повірило в обіцянки більшовиків пограбувати награбоване, роздати його народу й віддати фабрики робітникам, а землю селянам. Той таки Винниченко відверто стояв за об’єднання з більшовицькою Росією.

Гетьман добре розумів: або він виступить з Денікіним проти більшовиків, або більшовики розчавлять їх поодинці. Гетьман обирав з двох зол.

Достатньо поглянути на кілька дат, аби переконатися, що декларація Скоропадського на створення Федерації з Денікіним була вимушеним стратегічним ходом:

– 3 листопада – Австро-Угорщина капітулює й підписує перемир’я з Антантою;
– 3 листопада – початок революції в Німеччині;
– 3 листопада – проголошення незалежності Польщі;
– 11 листопада – капітуляція Німеччини;
– 13 листопада – анулювання більшовицькою Росією Брестської угоди;
– 14 листопада – Маніфест Гетьмана Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Росією.

Причому Скоропадський неодноразово пояснював свою позицію Петлюрі, Винниченку та іншим українським соціалістам: треба виграти час і дістати допомогу Заходу.
Даремно.

Як з’ясувалося, не обійшлося без державної зради. Звинувачуючи Скоропадського у змові з Денікіним, Винниченко одночасно вів таємні переговори з більшовиками.

Він просив грошей на боротьбу з Гетьманом. Він гарантував легалізацію більшовицької партії в Україні. Більше того, Винниченко пропонував більшовикам розв’язати війну проти України, аби відволікти військові сили Української держави, аби загони, контрольовані соціалістами могли скинути Скоропадського.

Головна умова Винниченка: радянська влада в Україні в обмін на українізацію. Тобто фактично пропонувалося Україну здати.

Не обійшлося і без підлості з боку іншого вождя соціалістів – Симона Петлюри. Гетьман Скоропадський випустив його з ув’язнення під чесне слово не брати участь в боротьбі проти Української держави. Петлюра чесне слово дав, але щойно його відпустили, виїхав до Білої Церкви формувати загони проти Скоропадського.

А далі всім усе відомо. Поки денікінці билися з петлюрівцями, петлюрівці з денікінцями та поляками – більшовики сформували армію, яка у 1920 році сягнула 5,5 мільйонів.

Добровольча армія Денікіна і формування Колчака, які мали достатньо зброї та спорядження завдяки підтримки Антанти, але мало людських ресурсів та армія Директорії УНР, яка не мала ані людських ресурсів, ані зброї та спорядження, бо не було підтримки від Антанти, були розбиті більшовиками поодинці.

Ставка Петлюри на союз з Польщею не зіграла – Пілсудський просто зрадив свого союзника, поділивши Україну з Москвою.

Усі лідери українського визвольного руху опинилися в еміграції.

Гетьман Скоропадський жив в Берліні. Вів активне політичне життя. Мав величезний авторитет в Німеччині, навіть за влади нацистів, незважаючи на те, що він їх не підтримував.
Саме завдяки авторитету Скоропадського з концтаборів було звільнено Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та ін.

І не провина Скоропадського в тому, що він намагався робити реальні справи й підняти Україну з руїн замість того, аби, як його противники займатися популізмом, обіцяючи темним неграмотним масам молочні річки.

«Малорос», який ще на початку 1917 року не бачив себе українцем, лише за рік став ледь не головним провідником української ідеї в Україні.

І коли деякі не надто сумлінні автори звинувачують Гетьмана в прагненні віддати Україну Москві, треба нагадати їм спогади людини, яку в проукраїнських настроях не звинуватиш:

«Скоропадський гаряче почав доводити мені, що Україна має всі дані для утворення самостійної і незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народові, а за останні багато років посилено працювала в цьому напрямі Австрія, і плоди цієї роботи значні. Урешті-решт він став доводити, що об’єднання слов’янських земель Австрії та України і утворення самостійної і незалежної України, мабуть, єдине життєве завдання» (генерал-лейтенант Російської імператорської армії, барон Петро Врангель).

ПАВЛО БОНДАРЕНКО

До слова: аналізуючи діяльність Павла Скоропадського приходиш до думки, що він має багато спільного з… Петром Порошенком. Обох привели до влади революції; обидва від початку влади не прагнули, але отримавши її, чи не єдині з українських політиків, які робили реальні справи замість популізму та політичної демагогії. За що й поплатилися.

Але обидва залишатья в історії України як неперсічні постаті, варті цілих сторінок в підручниках.

Залишити відповідь