ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ДЕНДІ, ПИЯК, ГЕНІЙ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ДЕНДІ, ПИЯК, ГЕНІЙ

Один із знайомих, якому давно вже “стукнуло” за 40, якось сказав з безмежним подивом: “Знаєш, старий, а я і не знав, що Шевченко був таким прикольним дядьком! Те, як його подавали нам у школі – наче святого з німбом над головою, у мене надовго відбило бажання читати його твори і взагалі щось чути про нього”.

Тоді й подумалося: чи не спеціально це робилося (і робиться!) – лакуванням, поліруванням, обціловуванням із шмарклями й сльозами добитися того, аби українці підсвідомо відчували відразу до свого Кобзаря.

І зараз, у чергову річницю з дня народження Тараса роздуватимуть щоки трубачі, бухкатимуть в бубни шамани з “Просвіти”, Міністерства освіти та науки, Адміністрації Президента, Верховної Ради та численних “націонал-демократичних” партій, фюрер кожної з яких вважає себе “найпатріотичнішим і найукраїнськішим” з усіх українців.

Співатимуть осанну, верзтимуть гори квітів, кружлятимуть навколо пам`ятників у ритуальному танку, лити єлей на уроках в школах, провокуючи у дітей стійку нудоту від “засахареного” генія.

Ех, якби встав Шевченко із своєї могили та вийшов до тих патріотів! Він добре б вигострив сокиру й надав додаткового прискорення урочистим процесіям старим дідівським способом. Бо був таким прикольним дядьком!

Ех, якби зайшов Кобзар до історичного музею та поглянув на експозицію, що йому присвячена! Висталеним обухом бухнув би у скляні вітрини й повикидував би до бісової матері ті арештантські кайдани, яких в житті не бачив, та незрозумілої якости шинелку, яку б постидався носити навіть добряче пропившись.

І пику обличчя натовк би директору того музея. Бо Тарас був таким прикольним дядьком!

І хрестяться на портрет Кобзаря, наче на ікону, не боячись богохульства. Віршованими й прозовими рядками святим оголошують. А то й пророком. Який не їв, не пив і не спав – все за неньку Україну тужив, аж до скону.

Але що пересічний українець знає про справжнього Шевченка? Любив він чай, або – каву? Полюбляв борщ чи рябчиків з ананасами? До блондинок чи брюнеток був небайдужий?
Що скажете, пересічні?

Чи відомо пересічному українцю про “Товариство мочиморд” співзасновником якого був Шевченко, і в якому він мав титул “Гетьмана”? До якого входили, поміж іншими, письменники Є. Гребінка, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, В. Даль та історик М. Маркевич?

І не лише пиятикою прославлений цей гурток, але й величезним впливом на національно-культурне середовище України. Про це товариство навіть у Вікіпедії не написано. Там лише про “монументальне” Кирило-Мефодієвське братство йдеться.

Чи відомо пересічному українцю, що перебування Шевченка в солдатах було далеко не таким пекельним, яким його малюють у “фундаментальних” статях, підручниках та навіть у Вікіпедії?

Що Тарас Григорович, наприклад, регулярно обідав в родинах командира полку та офіцерів, запрошувався на прийоми та вечері, малював (незважаючи на офційну заборону, що її з такою тугою розписали в “монументальних” книжках) портрети чиновників, офіцерів і спокійно їздив на пленер?

Відтак не лише ніколи не ходив у тих кайданах, які зараз лежать в музейних експозиціях – будь який фельдфебель дуже пожалкував, якби звернувся до видатного “солдата” без належної шани. Та і не було Шевченка в казармах – він жив окремо і навіть одяг носив цивільний.

Чи відомо широкому загалу про численні любовні романи Шевченка? В підручниках та газетних статтях “до ювілею” про це – анічичирк – Тарас постає таким собі похмурим монахом, анахоретом, політичним фанатиком в кожусі та баранячій шапці. Вікіпедія скромно згадує кількох жінок, цнотливо й високопарно величаючи їх “коханням Тараса Григоровича”.

Згадує не всіх – численні петербургські дами з “общєства”, які бігали за модним художником і скандальним поетом – не рахуються. Дружина командира полку, до якого Шевченка було заслано у солдати, подейкують, – теж.

Але й більш-менш тривалих зв`язків нарахували вісім! Від польської швачки до петербугської актриси; від прислуги до княгині.

Чи відомо вам те, що Тарас Григорович далеко не цурався й спеціальних будинків, які були популярні у ті часи не лише серед різночинної інтелігенції, але й у панів “з гербами”? Ніде в хрестоматії не прочитаємо:

“… добре помогорычовавши, отправился я в очаровательное семейство м. Гильды и там переночевал. И там украли у меня деньги – 125 рублей…
Пошел к Шрейдерсу обедать, с досады чуть опять не нализался. После обеда зашел к той же коварной мадам Гильде, отдохнул немного в ее очаровательном семействе и в семь часов вечера пошел к князю Голицыну”.

Нам розповідають про злидні, в яких жив Тарас Горигорович. Чи багато хто бачив світлини, на яких він одягнений у костюми від найкращих паризьких кутюрьє? Школярам чомусь не розповідають, що Шевченко був наймоднішим портретистом Санкт-Петербургу і зі своїх замовників брав непогані гонорари.

Прямо скажемо – він дер з них три шкури. І правильно робив. Бажаєте знати скільки це в грошах? У середньому портрет пензля Т. Г. Шевченка коштував 150 рублів. За такі гроші у першій половині XIX сторіччя можна було, наприклад, придбати пару симпатичних дворових дівах собі на втіху…

Хтось кричатиме анафему й приписуватиме автора цієї публікації до компанії Бузини, Меншикова та Шестопала. Але переконаний: такий Шевченко – набагато цікавіший і… шанованіший.

Бо він постає не таким собі Ісусиком, а – людиною. Одним з нас. Нас сьогоднішніх і – “нас” – з минулого. Бо генію, як і всякому нормальному українцю, також не чужі звичайні людські радощі; генії також вживають оковиту під грушею в компанії кума до світанку, а на ранок страждають похміллям; генії також бігають за дівчатами та жартують з чужими дружинами.

І тут-таки створюють шедеври.

Шевченко саме такий. Сьогодні він поринув у веселощі й танцює з друзями гопака, а назавтра пише чудовий портрет Ганни Закревської; учора вписує до свого нотатника матірні “сороміцькі вірші”, а сьогодні в тому ж нонатнику виникають геніальні рядки “Катерини”; завтра братиме участь в таємному засіданні Кирило-Мефодіївського товариства, але сьогодні – він їде до родини Тарновських, де зберуться “мочиморди” аби пити горілку, обговорювати французську революцію, жіночі принади та останні події на Кавказі.

Співець козацьких вольностей, геніальний поет, улуюблений учень величного Карла Брюлова; охочий до випити й пожартувати, улубленець жінок; знавець українського простонароддя, яке є носієм найсакральніших філософських ідей; широкосердний і жорстокий, відчайдушний і ліричний, але – зовсім не такий, яким його зображено в офіціозі!

Втім, хтось буде довго і затято сперечатися.
Ну і нехай.
Мабуть, цей “хтось” сам святим хоче бути.

А Шевченко – не святий, він таки – прикольний дядько.

ПАВЛО ПРАВИЙ

Загрузка...
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *