Вчорашня подія реально перевернула історію України. Майже 500 років. Майже 500 років українці чекали на це й боролися за це. І ось сталося…
Синод Вселенського патріархату затвердив Томос для України, а також статут об`єднавчого собору. Тобто Автокефальна церква в Україні БУДЕ й завадити цьому уже не може ніщо.
Дехто каже: а що тут такого? Ну, Томос, ну, автокефалія. Що тут особливого?
Дозвольте пояснити, а ви поясніть тим, хто не дуже цього розуміє.
До сьогодні Україна для християнського світу наче якби не існувала. Вона була, але її не було. Вона була цілком офіційно частиною того самого «Русского мира», від якого ми уже п’ятий рік відбиваємося. Знаєте, це як на Заході не знали ніяких українців, вважаючи усіх нас скопом «русскими».
Справа в тому, що автокефальну Церкву може мати лише незалежна країна. Це зафіксовано в шостому правилі Першого та сімнадцятому правилі Четвертого Собору християнської Церкви. Рішення Соборів – це наче постанови парламенту для держави – вони обов’язкові до виконання
Обидва ці правила визнають, що канонічною підставою для створення самостійної Церкви є адміністративно-територіальний поділ, тобто побудова якимсь із народів власної держави.
Простіше кажучи, власну Церкву мають лише окремий народ і окрема держава.
І навпаки: відсутність незалежної Церкви апріорі значить, що немає народу і держави. Взагалі. Тому Москва у XVII столітті незалежну Церкву у нас забрала. Зверніть увагу, що це сталося саме з втратою Україною незалежності політичної.
Саме тому Москва з такою люттю тримала status quo. Ми надалі місили бути «частиною російського народу», яка просто «здичавіла» під впливом різних уніатів, католиків та «бендер». Якій в австрійському Генштабі вигадали «мову» щоб під час Першої світової відірвати від Росії.
Це не просто звичайна міждержавна політика – тут речі набагато серйозніші, САКРАЛЬНІ.
Ще раз, для того, аби ви зрозуміли усю важливість Томосу: НЕМАЄ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ – НЕМАЄ НАРОДУ.
А тепер практична площина. Церква є потужним політичним чинником – це ні для кого не є таємницею. Але мало хто знає про Кодекс Юстиніана (529 рік), згідно з яким Церква і Держава в політичному, суспільному, гуманітарному, економічному аспектах є рівноправними «партнерами». Незалежно від того чи є Церква державною, чи відокремлена від держави.
Російська православна церква є партнером держави, але не України, а – Російської Федерації. І УПЦ МП – хай вона юридично є автономною – теж партнер передусім Росії, а потім уже Києва. І коли виникають конфлікти інтересів (як зараз) вона, цілком зрозуміло, стає на бік Росії.
Більше того, маємо знати про таке поняття у православ’ї, як «цезаропапізм». Згідно то того таки Кодексу Юстиніана, офіційним главою Православної церкви є імператор. Імператорів давно немає, але норми Кодексу нікуди не зникли і тепер діють стосовно світської влади. В даному випадку, у стосунках між РПЦ та президентом Росії. Саме тому РПЦ беззастережно виконує усі команди Путіна.
Тому вас не має дивувати, що попи УПЦ МП відмовляються відспівувати загиблих на Донбасі українських вояків, демонстративно сидять, коли у Верховній Раді президент зачитує прізвища бійців, які отримали звання Героя України, коли в церквах іде антиукраїнська пропаганда.
Усе це є наслідком того, що українці мають чужу Церкву, підпорядковану за Кодексом Юстиніана іншій державі. Щоб там вам не казали батюшки Московського патріархату; якими б красивими словами не виправдовувалися.
Церква – це потужний інструмент політики. І до сьогодні він був не в наших руках. Саме для цього нам потрібна власна Автокефальна церква – щоб такий інструмент мати й видалити з тіла України інструмент який перебуває не лише в чужих, але, щонайстрашніше – ворожих руках.
Павло Правий