Леонід Кучма повернувся до роботи у тристоронній контактній групі в Мінську. Що це означає? Сигнал Путіну? Який? І чи дійсно в цьому кадровому рішенні Зеленського треба вбачати ознаку консолідації олігархічних груп навколо нього?
Почнемо з того, що Кучма є дуже незручним і, відверто скажемо, не надто приємним опонентом Путіну. Там давня неприязнь. Не треба забувати, що саме президент Росії дуже сильно вдарив по Леонідові Даниловичу, спровокувавши акцію «Україна без Кучми» у 2000-2001 роках.
Не треба забувати й про не надто приємну для Кучми кризу навколо острова Тузла у 2003 році.
Не треба забувати й те, що Кучма керував українською делегацією в Мінську без перерви з 2014 по осінь 2018 року. На цю посаду його обирав особисто Порошенко, якого ніяк не звинуватиш в проросійських настроях (щодо звинувачень у «торгівлі на крові» – то до лікаря).
Прийнятна фігура другого президента України й для Заходу – напевне у 2014 його призначення узгоджувалося з лідерами країн, що беруть участь у тристоронній контактній групі. І якщо Кучма продовжував роботу протягом 4 років – претензій до нього ні у Києві, ні у Вашингтоні, ні в ЄС не було.
Тому не можна погодитися з думкою Віталія Портнікова, який вважає, що повернення Кучми – це сигнал Путіну про стабілізацію політичної ситуації в України та консолідації частини олігархічних кланів навколо Зеленського. Яка стабілізація, коли навіть з виборами до парламенту поки нічого не прояснилося.
Скоріше за все поява в Мінську Кучми – це якраз сигнал того, що Україна і її західні партнери продовжуватимуть стратегію попередніх років щодо Кремля: дипломатичний тиск та санкції.
Леонід Данилович – відомий політичний лис, для якого така робота звична. Його досвіду та вміння маневрувати достатньо, аби зберігати status quo та просувати реалізацію Мінських угод у вигідному для України ключі.
Кучма – лис. Але лис – це теж хижак, який здатен в разі чого сильно погризти.
Ймовірно, кандидатура другого президента знов-таки узгоджувалася й на Заході. Очевидно також, що рокіровку голови гуманітарної підгрупи в Мінську Ірини Геращенко та Валерію Лутковську здійснено саме «під Кучму».
Чи не це обговорювали в тому числі посли Німеччини та Франції, які незадовго до цих кадрових призначень побували в Києві й зустрічалися із Зеленським? Відчувається рука Порошенка…
Відома й особиста позиція Леоніда Кучми, яку він висловив кілька днів тому:
«Усі проблеми війни і миру – в руках однієї людини, пана Путіна. Які б зі свого боку ми не давали контрпропозиції – все в тумані, адже йти на компроміс, піднявши руки, – думаю, це не влаштує Україну…
Тим більше, якщо так буде, то сьогоднішній президент довго не пропрацює – з політичних мотивів, як ви розумієте. А сьогодні з боку Російської Федерації поки одна мова – ультиматум, іншого, на жаль, немає».
Відтак, поки що можемо констатувати, що «зрада», якої побоювалися у зв’язку з обранням Зеленського, поки що скасовується.
Ба більше: низка політологів вбачає в цьому реальний позитив. Руслан Бортник вважає, що візит в Україну міністрів іноземних справ Німеччини та Франції означає те, що в реалізації Мінських угод намітилися певні перспективи:
«Під ці перспективи потрібен важкоатлет типу Кучми. Це позитивний знак. Подивимося, як запрацює ТКГ в Мінську 5 червня, але маркером в цьому процесі, звичайно, стане наступна зустріч в Нормандському форматі».
Тарас Березовець:
«… це той самий випадок, коли стара школа – найкраща школа. Кучма за попередні роки роботи в Тристоронньої групі показав зуби росіянам. І на його догляд та сепаратисти, і росіяни відреагували з полегшенням».
Привітав призначення Кучми й діючий Міністр зовнішніх справ України Павло Клімкін. Вже йому добре відомо, що відбувається за кулісами. І тут слід пригадати, як кілька днів тому він наголосив на «правильному розумінні» президентом Зеленським зовнішньополітичних процесів:
«У мене склалося враження, що він бачить картину таким самим чином, як і я. Ми говорили про те, як відрізняються позиції різних європейських країн, де можна тільки так, а не інакше, а де – іти далі»
Це не підлабузництво, як дехто вважає – це теж сигнал Путіну: миру «за будь-яку ціну» не буде.
Взаємостосунки олігархічних груп, в яких зміцнення позицій Кучми-Пінчука грають дуже важливу роль, винесемо за дужки.
Запобіжники працюють.
До слова: в Москві відверто не сподівалися на перемогу Зеленського. Робилася ставка на Тимошенко або Бойка. Тепер Путін в патовій ситуації: війну треба закінчувати, бо Росія зараз у становищі Німеччини у Першу світову, коли фронти стояли на місці, але імперія поволі конала, проте стає зрозуміло, що закінчити її на умовах Кремля не вийде. Що робити?
І заміна Геращенко, яку не люблять у Москві на Лутковську, яка ніби наче «своя» цілком вкладається у версію, згідно до якої Путіну дають можливість піти з Донбасу, зберігши обличчя.
Чи погодиться він – то інше питання.